Монстр вирвався з клітки: Кремль більше не контролює своїх васалів

Історія Рамзана Кадирова — це не історія окремого регіону чи внутрішньої кризи. Це — симптом. Симптом розпаду імперії, яка побудувала себе на лояльності, страху й насильстві, але вже не може гарантувати безпеку навіть тим, хто цю імперію захищав.

Останні місяці у стосунках між главою Чечні Рамзаном Кадировим і президентом Росії Володимиром Путіним спостерігається явне напруження. За інформацією російського розслідувального медіа «Важные истории», Кремль був розлючений після того, як Федеральна служба безпеки виявила — Кадиров вів несанкціоновані перемовини з представниками близькосхідних монархій.

За цими даними, предметом перемовин стали гарантії безпеки для родини та активів чеченського лідера на випадок його відставки або втрати впливу. Контакти трималися в таємниці, але у Москві про них дізналися. Це й стало поворотним моментом.

Кадиров — не пересічний регіональний чиновник. Його роль у російській системі влади роками виходила далеко за межі формального статусу. Він був персональним васалом Путіна, незалежним у повсякденних рішеннях, але до крайності лояльним у стратегічних питаннях. Цей неформальний контракт давав йому майже необмежену владу в республіці, свободу в управлінні особистою армією та мовчазну згоду на те, що федеральний центр не втручається у внутрішні чеченські справи.

Цей баланс довго здавався стабільним. Але все змінилося після історії з Пригожиним. Кадиров, як ніхто інший, зрозумів, що навіть найвідданіші більше не мають гарантій. Смерть “кухаря Путіна”, який теж був частиною силової конструкції, але згодом став надто самостійним, показала — система здатна вбивати своїх дітей без вагань. І Кадиров зробив очевидний для себе висновок: якщо навіть у Москві перестали довіряти перевіреним виконавцям, настав час шукати запасні варіанти.

Саме з цим пов’язують його неофіційні контакти з представниками арабських країн. Це не політична зрада, не зміна вектора, а банальний інстинкт виживання. Кадиров бачить, як стрімко змінюються правила гри, і намагається встигнути побудувати нову систему гарантій для себе і своєї родини — до того, як Кремль остаточно вирішить, що він більше не потрібен.

У відповідь Кремль обрав тактику повзучого, але системного демонтажу впливу чеченського лідера. Передусім почався тиск на найближче оточення — зокрема, Адам Делімханов, один із ключових політичних союзників Кадирова, отримав недвозначний сигнал про те, що межі дозволеного для нього більше не визначаються в Грозному. Далі пішли обережні, але чіткі сигнали про звуження простору впливу чеченських еліт у федеральних процесах. Водночас почалася інституційна ізоляція: Кадирова демонстративно ігнорують на публічному рівні, виключають з неформальних переговорів і усувають від рішень, які ще вчора не приймалися без його участі. Москва діє обережно, але впевнено — демонструючи, що навіть найбільш лояльні більше не мають привілеїв.

Історія з переговорами Кадирова з арабськими елітами — це не «зрада» і не «втеча». Це — інстинкт виживання в системі, яка сама більше не знає, куди прямує. Система, побудована на особистих домовленостях і політичних лояльностях, не вміє працювати з відставками — тільки з ліквідаціями. І коли ті, хто вважав себе недоторканними, починають шукати запасний вихід — це сигнал. Сигнал, що вертикаль більше не тримається.

Кадиров — не слабке місце Росії. Навпаки, він довгий час був її ударним кулаком. Але саме через нього стає видно, наскільки слабкою є система, яка не гарантує безпеку навіть своїм псам.

Це важливо для України. Не тому, що Кадиров може втекти. А тому, що сам факт його страху — це доказ слабкості Кремля. А для України в цій війні це — ще один доказ, що моноліт не існує. Є лише страх, який замаскований під владу.